 У 60-х pp. XVIII ст. у зв'язку з посиленням соціальних і національних утисків польської шляхти на Правобережній Україні виникла така форма антикріпосницької боротьби, як гайдамацький рух. Його найвищою точкою стало повстання селянсько-козацьких мас, яке отримало назву «Коліївщина» (від слова кіл). Як відомо, повстання розпочалося 26 травня 1768 р. виступом загону, очолюваного Максимом Залізняком.
Народився він 1740 р. в сім'ї селянина кріпака в с. Іванівна, недалеко від Чигирина. Ще 14-річним хлопцем пішов на Запорожжя, де й пробув чотирнадцять років. У 1767 р. з'явився як монастирський послушник спершу в Жаботинському, а потім у Мотронинському монастирях. Саме в Холодному Яру, де стояв Мотронинський монастир, разом з козаками, які у ньому перебували, підняв повстання. Воно Охопило Київщину, Брацлавщину, поширилось на Поділля, Волинь, Галичину. Повстанці на чолі з Залізняком оволоділи Жаботином, Смілою, Богуславом, Каневом та іншими населеними пунктами.
 Чи не найвирішальніше значення для повстання мав перехід на його бік сотника надвірного війська польського магната Ф. Потоцького Івана Ґонти! Про його життя, як і Про життя Максима Залізняка, достовірних даних збереглося дуже мало. Народився в с. Розсішки поблизу Умані в козацькій родині, але не відомо в якому році.
В умовах жорстокого польсько-шляхетського гніту Ґонті вдалося здобути добру, як на той час, освіту. Про його освіченість Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, згадувала: «Він не лише говорив, а й чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (тобто на початку XIX ст. — Авт.) його можна було вважати шляхтичем». До вступу на військову службу Гонта займав посаду ктитора у старій Воздвиженській церкві м-ка Володарки. Разом з дружиною він вносив значні пожертвування на храм, за що обоє удостоїлися честі бути намальованими в цій церкві, з чого можна судити, що вони були досить заможною родиною і посідали певне місце в суспільстві, їхні зображення збереглися до сьогодення.
Важко сказати, коли Гонта вступив до надвірної козацької міліції магната Потоцького, але в 1757 р. він був уже старшим сотником. За традицією щорічно уманські надвірні козаки відправлялися в Христинопіль — резиденцію Потоцького, де демонстрували свій вишкіл перед магнатом. Під час одного з них Гонта настільки сподобався Потоцькому, що став його довіреною особою. Граф подарував Ґонті в довічне володіння два села — його рідні Розсішки і сусідню Орадівку, які щорічно давали близько 20 тис. злотих. Потоцький звільнив сотню Ґонти з-під командування полковників (граф мав два полки надвірних козаків), підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Крім того, він обіцяв випросити в короля грамоту на шляхетство для Ґонти.
Незважаючи на своє привілейоване становище, Гонта залишився вірним своєму народові і його православній вірі. В 1760 р. на власні кошти він збудував церкву святої Параскеви в рідному селі. А в 1768 p., коли гайдамаки під проводом Максима Залізняка облягли Умань, Гонта, знехтувавши власним добробутом, разом з козаками (400 чоловік) перейшов на їх бій. На цей крок його спонукало, як і Залізняка, бажання звільнити свій народ з-під польсько-шляхетського ярма, оборонити православну віру та повернути Україні козацький устрій.
Разом з гайдамаками Залізняка козаки Ґонти 18 червня повели наступ на Умань з боку Трекового лісу. Спільний удар був такої сили, що фортеця впала вже на другий-день. Стався погром шляхти, католицьких священиків і євреїв-орендарів, під час якого загинуло декілька тисяч чоловік. Гайдамаки зібрали в Умані раду, на якій Залізняка було проголошено гетьманом, а Ґонту — полковником і князем уманським. Охоплені повстанням райони були поділені на сотні, як за старих козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православну віру, або покинути край. Незабаром повстання охопило Поділля, Волинь і Полісся!
Завдяки поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» в колі літераторів, а часом і деяких істориків склалася думка про Гонту, як про вбивцю двох своїх малолітніх синів, які перебували під впливом матері-католички і навчалися в базиліанській школі. Проте це не більше ніж художній прийом поета з метою надати описаним, в поемі подіям шекспірівської трагедійності. Насправді ж Гонта мав чотири доньки і одного сина, таких же ревних православних, як і їх мати. Не був він і таким кровожерливим, як його намагалися показати польські джерела. Навпаки, Гонта врятував життя двох старших дітей католика Младановича — 18-річну Вероніку і 7-річного Павла, приставивши їм охорону.
Російські війська генерала Кречетникова, скориставшись безпечністю ватажків повстання, жорстоко придушили його, підступним шляхом захопивши в полон близько 900 гайдамаків. З керівників повстання врятувався лише сотник Уласенко, який втік до Молдови, прихопивши з собою сина Ґонти — єдиного з сімейства, хто уникнув тяжкої кари за батька. Дружина і чотири дочки Ґонти були схоплені, публічно висічені різками і відправлені на заслання. Все їх майно привласнив генерал Кречетников.
Полонених Залізняка й Ґонту після жорстокої екзекуції (кожному дісталося по 300 ударів) кинули в яму. Судив ватажків особливий інквізиційний трибунал у м-ку Серби поблизу Могилева-Подільського, який після десятиденних знущань виніс присуд. Залізняка заслали на довічну каторгу до рудників Нерчинська, де він, мабуть, і помер. Ґонту присудили до страти. Страта повинна була тривати два тижні: протягом 10-ти днів кат мав кліщами здирати з нього шкіру, на 11-й — відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце, на 14-й день — відтяти голову.
Шляхтич Дуклан-Охотський залишив свідчення про виняткову мужність ватажка повстання: «Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і. веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Гонта сказав: «От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить!»
Бачачи, що безприкладна мужність Ґонти справляє на присутніх протилежний ефект, генерал Браницький, присланий на допомогу російським військам, наказав уже на третій день відтяти йому голову і вирок виконувати на трупові.
Страта Ґонти відбулася в першій половині липня 1768 p., але не пізніше 13-го. Сучасники розповідали, що і через багато років можна було ще бачити прибиту до шибениці голову керівника гайдамаків, на якій вітер ворушив волосся. Так загинув побратим Максима Залізняка, який заплатив страшними муками за своє прагнення звільнити рідний народ.
Джерело: http://ukrhistory.com.ua/istorychni_postati/zaliznyak&gonta.html |
