«Країв прекрасних і трудящих
В житті немало знаю я,
Та серед них ти все ж найкраща,
Дніпропетровщино моя!»
Про історію землі, яку нині звуть Дніпропетровщиною, можна говорити від світанку й до заходу сонця. Але є дивовижні факти. Чи знаєте ви, що вже 6 тисяч років тому саме на Подніпров'ї вперше приручили коней. А одні з найстаріших у Європі чотириколісні вози археологи викопали на території Новомосковського району. Зрештою, саме Дніпром пролягав знаменитий шлях "із варягів у греки". А ще Дніпропетровщина - край козацьких січей. Лише на території сучасного Нікопольського району їх виявили п'ять. Тут і батьківщина легендарного отамана Івана Сірка. Усі старожитності - від речей кам’яної доби до вишиванок і рушників - збирав дивак і геній Дмитро Яворницький.
Дніпропетровщина – край хліборобів і будівників космічних ракет, металургів і студентів, ремісників і талановитих людей з величезним культурним потенціалом. Саме тут була унікальна знахідка українського археолога Бориса Мозолевського - нагрудна прикраса скіфського царя золота Пектораль (ІV ст.). Знайшли її в 1971 році при розкопках кургану. Ця унікальна золота річ вагою більш як кілограм і діаметром близько 30 см вважається світовим шедевром ювелірного мистецтва й нині зберігається у київському Музеї історичних коштовностей України.
Дніпропетровщина вирізняється розвинутою сферою культури. В області нараховується 1506 закладів культури, у тому числі: 7 театрів, філармонія та 2 концертні організації, 8 музеїв, 730 закладів клубного типу, діють 2 цирки. Для задоволення естетичних, культурних і духовних потреб мешканців області функціонують 769 бібліотек (книжковий фонд 20,6 млн. примірників), 6 державних і 165 громадських музеїв.
З Придніпровським краєм пов’язані імена багатьох видатних діячів науки, культури, мистецтва, політики. Тут народилася письменниця Олена Блаватська, видатний вчений Олександр Поль, політик Леонід Брежнєв. Тривалий час жили і працювали історик Дмитро Яворницький, котрий був засновником першого музею в країні, екс-президент України Леонід Кучма, екс-прем’єр Юлія Тимошенко. З Дніпропетровщиною пов’язані імена письменника Олеся Гончара, Павла Загребельного, талановитих промисловців Олександра Макарова, Михайла Янгеля.
Багаті традиції має автентичне мистецтво регіону. Справжньою візитівкою Дніпропетровщини є Петриківський декоративний розпис, він виник задовго до появи християнства і грав роль оберегу. Люди вірили, що в красі є духовна сила, і тому вікна і двері будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який захищав господарів. Ця давня традиція орнаментики сотні років широко використовувалася в побуті українців, зокрема, у запорізьких козаків, і була популярна в поселеннях південних районів Приазов'я, а збереглася тільки в старовинному козацькому селі Петриківка.
Петриківка – спадщина народної творчості.
Прославилася Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом з першими поселенцями в другій половині XVIII століття.
Він починався як стінопис та декор речей хатнього вжитку. Із покоління в покоління передавали його традиції - візерунок із чудернацьких квітів та небувалих птахів. Поступово із петриківських селян виділилася група професійних майстрів, які розписували не тільки хати, а й скрині та музичні інструменти. Саме ці витвори народних майстрів розлетілися по всьому світу.
Історія селища Петриківка йде з глибини віків. Андрій Пікуш, майстер петриківського розпису, краєзнавець, так розповідає про історію створення селища: «Моя бабуся згадувала, що тут колись був зимовий стояк запорізького козака Петрика. Одна з легенд доносить, що село було засноване саме виходцем з Полтави козаком Петриком. Але, бачите, що ще один Петро, Петро Калнишевський, причетний до розвитку Петриківки. Петриківка і на той час мала вже свою назву й існувала у вигляді козацького зимового хутора-стояка, і за 2-3 роки вона виросла у стоні разів. Петриківка залишалася вільною, як і Слобожанщина, це у бік Харкова, цілий регіон. Тут залишалась виборність, люди були вільними. Сюди збігалися ті, хто не хотів жити за часів кріпацтва і бути власністю якогось пана. То село ще більш активно розбудовувалося, розросталося - і землі бракувало. Це сприяло розвитку народних промислів, мистецтв та розпису, у тому числі. У цьому і є феномен Петриківки, який відрізняє художній розпис серед інших регіонів України».
В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує довгу й копітку роботу митця, філігранно зобразив дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.
Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів, паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. До мешканців же нерозписаних хат ставилися як до людей темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто. Найстаранніших господарочок в Петриківці називали "чепурушками". Саме вони передавали навички розпису з покоління в покоління.
Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.
Ті, хто захоплюється вивченням старовини, на Петриківщині не нудьгуватимуть. Місцеві мешканці покажуть вам багато тутешніх історичних родзинок, познайомлять з дивовижними легендами селища. Історія Петриківки переплітається ще з одним унікальним явищем України - запорозьким козацтвом. Край входив до Протовчанської паланки Війська Запорозького. Історія розквіту селища невід'ємно поєднана з ім'ям Петра Калнишевського. Саме завдяки турботам цього видатного воїна та політичного діяча тут виростали поселення. 1772-го року жителі села Курилівки, що за 20 кілометрів від Петриківки, звернулися до славетного кошового, який мав тут власні зимівники, з проханням допомогти зберегти місцеву церкву, яку підтоплюють дніпровські води. Отаман надіслав поміч. Задля спасіння духовної святині козаки на дерев'яних котках, волами, перекотили церкву до Петриківки. З цього почався розквіт селища.
Також і сьогодні пам'ятають мешканці Петриківки ще одну видатну історичну постать - імператрицю Катерину ІІ, яка відвідала селище під час своєї подорожі в Катеринослав. За велінням князя Потьомкіна місцеві мешканці вийшли назустріч кортежу царської особи, що прямував повз так званий «Брильовий шлях». Коли Катерина ІІ вийшла з карети, місцева молода селянка-удовиця запропонувала їй яблука. За цю щедрість імператриця кожному із селян дала по золотій монеті, жінці ж хустину подарувала зі свого плеча. Ще й досі вона зберігається у місцевій церкві.
На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього вжитку - посуд, скрині, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. А оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських художників здобули популярності в інших регіонах України.
Наприкінці XIX століття Петриківка легко освоїла масляні фарби, якими місцеві майстри раніше не користувалися (сьогодні до них додалися акрилові й керамічні). Мистецтво розпису розвивалося, з'являлися нові поєднання кольорів, удосконалювалася техніка, і тоді ж виникла категорія живописців-напівпрофесіоналів, які працювали на замовлення.
Зростаючий попит на петриківські мальовки не тільки викликав прагнення його задовольнити, але й визначив більш високі вимоги до техніки виконання й художнього рівня малюнків. Заняття художнім ремеслом поступово ставало справою найбільш кваліфікованих народних майстрів, які обрали малювання професією. І вже до початку XX століття тривіальний побутовий декор міцно утвердився як самобутній жанр народного мистецтва.
Пізніше, коли у продажу з'явився папір, в Петриківці почали малювати так звані "мальовки". Провідну роль у цьому відіграла група народних майстрів, які жили і працювали в Києві. Під їх впливом формуються основоположні принципи творчості художників Петриківки. З настанням Першої світової, а потім і громадянської війни і особливо колективізації петриківський розпис прийшов у занепад. Можливо, чудова народна традиція була б назавжди загубленою, якби не місцевий вчитель Олександр Статива. Завдяки його старанням у 1936 році відкрилася сільська школа декоративного малювання, викладачем якої стала остання петриківська чепурушка Тетяна Пата. Ця унікальна жінка, не вміючи ані читати, ані писати, навчила тонкощам майстерності цілу плеяду майстрів. Після війни один з учнів школи, Федір Панко, створив у селі творче об'єднання "Петриківка", а потім - експериментальний цех підлакового розпису, який збагатив народний художній промисел новим жанром.
У післявоєнні роки, коли деякі петриківці виїхали працювати до Києва на експериментальний завод художньої кераміки, їх мистецтво спочатку викликало масу критичних відгуків. "Селянське мистецтво" здавалося несумісним з таким аристократичним матеріалом, як фарфор, але петриківський розпис утвердилася і там. Приклад тому - подарована ООН ваза, яку розписала відома художниця з Петриківки Марфа Тимченко.
Як художній промисел петриківський розпис сформувався наприкінці 50-х років, коли при художньо-промислової артілі "Вiльна селянка" (потім - фабрика "Дружба"), яка спеціалізувалася на випуску виробів із вишивкою, було організовано цех з виготовлення сувенірів.
Народний промисел загнали на конвеєр - після затвердження певного зразка його тиражували без обмежень. Так протягом останніх 40 років у обивателя склалося уявлення, що Петриківка - це обов'язково яскравий розпис на чорному тлі. Насправді чорний фон ніколи не був характерний для традицій петриківського розпису. Але оскільки розпис на чорному фоні виглядала ефектно й такі вироби добре продавалися, вищестоящі інстанції в Києві охоче стверджували малюнки, а заводське начальство "гнало потік". (Важливим фактором було й те, що чорний фон приховував дефекти дерева).
Перші розписи міського громадського інтер'єра, як ми знаємо, датуються 1940-ми роками. З того часу петриківчани брали участь у розписуванні павільйону УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, а після війни розписали не один магазин у Москві та Києві. Їх останні праці-розписи екстер'єрів на Виставці передового досвіду УРСР у Києві і навіть оформлення кают окремих пароплавів, що курсують по Дніпру. Хоч у них і не вгадується на перший погляд нічого принципово нового, але це не зовсім так. Розписуючи той чи інший, навіть дуже великий за розмірами, громадський інтер'єр, петриківські майстри переносили раніше, по суті, свій хатній зразок у нові для них приміщення, міняючи лише масштаби до відповідних розмірів. Тепер вони працюють над оформленням інтер'єра і екстер'єру різних призначень і різної архітектури, виходячи з функції, яку має відігравати розпис у кожному окремому спеціалізованому приміщенні.
Найпомітнішими мистецькими постатями є Федір Панко й Василь Соколенко, які впродовж багатьох років очолювали промисел, плідно творчо працювали й викладали. На їх творчість сильно вплинула група петриківських майстрів, мешканців Києва, що займали провідне місце в другій половині 50-х років (В. і Г.Павленко, П.Глущенко, В.Клименко-Жукова, М.Тимченко).
Майстри київської групи з перших післявоєнних років були пов'язані з роботою на Київському художньому експериментальному керамічному заводі. Розпис порцелянових виробів був основним видом діяльності петриківчанок, засобом їх існування, професією. І хоча ці майстрині займали серед художників ведуче місце, вони мали рахуватись з вимогами заводу, а завод вимагав, щоб розписи були пишні, насичені, яскраві.
Фольклор та мистецтво XVIIІ ст. в часи сьогодення.
Петриківка пишається своїм Центром народного мистецтва «Петриківка», створеним у 1991 р. Це перше підприємство в Україні, де народні майстри з найманих працівників перетворилися на співвласників. У 2005 році на 4-му з'їзді Національної Спілки художників України прийнято рішення про присвоєння колективу центру почесного звання «національного». Підприємство створює вироби з дерева з петриківським розписом на токарній, столярній та ручно-різьбленій основах з екологічно чистих, високоякісних матеріалів на базі древніх народних традицій регіону. Кожний майстер працює за власними задумами, має своє творче обличчя. Колектив об'єднує 40 провідних майстрів Петриківки, серед них 20 членів Національної Спілки художників України, 5 заслужених майстрів народної творчості України. Твори майстрів з успіхом експонувалися на виставках у Польщі, Канаді, Франції, Голландії, Німеччині, США, Японії, Китаї. Замовниками виробів є вищі органи державної влади, провідні банки та установи України
Хата Миколи Дека - зразок уже сучасного мистецтва. З роками традиційні квіти, ягоди, птахи стали промальовувати більш детально, додаючи яскравих та соковитих кольорів. Але головна функція розпису за сотні років не змінилася. Хазяїн будинку розповідає, що розпис вважається оберегом житла, це ручна робота, і жінки малювали його. До речі, раніше був вислів, що "в неї гарно, як у церкві", - це означало, що хата розмальована Петриківським розписом і гарно вибілена. І вважалося, що оберіг цей відганяв злих духів.
Петриківка є справжнім «острівцем» художників - майже кожен з місцевих жителів уміє малювати. Наша журналістка, потрапивши у селище, теж вирішила навчитися. В місцевому дитячому садочку, разом з малечею, вона виконала перший свій петриківський малюнок: калину з листочками та пташку. Дивні відчуття, коли малюєш пальцями чи «пухнастим» пензликом, на кінці якого - шматочок шерсті кішки... Здається, пензлик малює сам! Однак, повинні зізнатися, що у хлопчиків і дівчаток виходило краще, ніж у дорослого журналіста! І це недивно, адже малювати петриківці починають чи не з дня свого народження, тож у дитсадку серед малечі є вже майстри.
Найкраще знайомитися з народними умільцями на виставках та ярмарках. Так, в Петриківці, щороку проходить фестиваль – ярмарок “Петриківський дивоцвіт”, на якому представляють культурні надбання всієї області – розпис і витинанка, вишивка і килимарство, ткацтво і бісероплетіння, декоративне кування і лозоплетіння, віники (просто шедеври!) і вироби з соломи, а ще ляльки-мотанки, домовички-добрячки з натуральної мішковини тощо. 2013 року, в рамках фестивалю відбулися презентації 22 районів та 13 міст регіону, де гості змогли ближче ознайомитися з культурою та багатими традиціями Дніпропетровщини. Крім того, на «Дивоцвіті» були представлені Полтавська, Луганська, Запорізька та Кіровоградська області. Але у центрі заходу була саме перлина Дніпропетровської області, її гордість – самобутнє мистецтво Петриківки. Цього року презентації петриківського розпису пройшли також в Бельгії, Франції, Чехії, Польщі, а також на міжнародній виставці ЮНЕСКО в Парижі. В 2013 році відбувся вже сьомий такий ярмарок, щороку він збирає все більше і більше майстрів та гостей з різних куточків України. Для жителів селища це величезне свято, з прекрасною атмосферою, цілою купою смачненьких витворів кулінарного мистецтва, різноманітними виступами фольклорних колективів. Потрапивши на «Петриківський дивоцвіт», ви опиняєтесь не лише гостем заходи, а його безпосереднім учасникам, оскільки, навколо вас майоріє така кількість колоритного вбрання, що ви просто не зможете вийти з ярмарку без вишиванки чи хоча б сопілки. На фестивалі проводяться конкурси та українські обряди. Саме там можна з головою пірнути у сиву давнину. Здається, що невдовзі Петриківський дивоцвіт з легкістю зможе конкурувати із відомою широкому загалу Сорочинською ярмаркою.
Петриківка відкрита та гостинна до усіх. Тому кожен охочий має можливість не тільки помилуватися витворами місцевих майстрів, а й зробити свій крок до оволодіння народними промислами, взявши участь у майстер-класах з гончарства, соломоплетіння та петриківського розпису.
Витинанка – вічне прагнення українців відзначити свято, пам’ятний день чи просто прикрасити своє життя. Слов’янські народи використовували витинанку як декоративний елемент у народних традиційних орнаментах. В Україні попередниками цього виду мистецтва були витинанки зі шкіри, тканини. Відома всім безрукавка і донині, крім рясної вишивки, щедро обшивається різними вирізаними зі шкіри деталями. Витинанки Дніпропетровщини перегукуються з петриківським розписом і в кожному паперовому прикрасі проглядається обличчя окремого майстра як творчої особистості.
На свята українці відповідно виготовляли різні витинанки: у виді сніжинок-зірочок, хреста, барвінка чи фігур ангелів. Витинанка-хрест несла охоронно - символічне значення. Її чіпляли на сволок, тому що там висіла дитяча колиска.
Під час подорожі до Петриківки варто побувати у місцевому Музеї етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва. Тут можна помилуватися найкращими виробами майстрів, почути про історію селища, дізнатися про витоки Петриківського розпису та його фундатора - Тетяну Пату. А ще можна поспілкуватися з художниками, які частенько заходять сюди на усілякі культурні заходи.
Музею - лише два роки, та тут уже зібрали унікальні експонати. Переважна їх частина надійшла у спадок з Музею колишньої фабрики петриківського розпису «Дружба» (пізніше - «Петриківський розпис»). Цю колекцію зібрав заслужений майстер народного мистецтва України Василь Соколенко. Нині в головній кімнаті Музею етнографії знаходяться понад 300 експонатів із добірки майстра. Серед найцінніших: роботи самого Василя Соколенка, зразки розпису засновника фабрики «Дружба», заслуженого майстра народної творчості України Федора Панка, його сина Віталія Панка, доньки Валентини. Також представлені роботи Самарської, Масюкевич, Нагай, Горбулі, Чернуських, Глущенків, Пікушів та інших відомих петриківчан, які творили та творять мальовані шедеври. Зберігаються у музеї й кращі роботи вихованців дитячої художньої школи, паперові «мальовки».
Часті у закладі й почесні гості. Зокрема, минулого року тут побували представники з 20 країн світу, іноземні посли. Кажуть, вони були захоплені творчістю петриківчан, експонатами музею.
Коли мандруєш музеєм, здається, що опинився у казці. Звідусюди - з картин, розписних глечиків, тарелей, розмальованих скринь ніби тягнуться до рук пелюстки дивовижних квітів, злітають у вирій чарівні птахи. Звідки ж ця космогонічна фантазія, яскраві барви? За думкою дослідників, петриківський розпис бере свій початок від традицій орнаментики, що широко використовувалась у побуті українців ще за язичницьких часів. Славетна Трипільська культура також «долучилася до справи» - «подарувала» українцям глиняні хатки, печі, які до свят українські господині ретельно прикрашали малюночками. Це мистецтво було розповсюдженим на Наддніпрянщині. Та наразі від колись великого пласта символічно-декоративного малювання українців лишилися поодинокі приклади, і безперечний лідер серед них - петриківський розпис. Деякі науковці стверджують, що він є зашифрованим посланням від пращурів до сучасників. Про що ж свідчить це послання? Мабуть, про те, який прекрасний світ навкруги, що варто цінувати його красу, дарувати її людям.
Мистецтво декоративного малювання на Придніпров’ї склалося в єдиному комплексі місцевої народної творчості. Важливим для з’ясування його генези і специфіки уявляється факт значного поширення різноманітних форм образотворчого фольклору, наявність його яскраво виражених традицій у іконі та портреті-парсуні. І так само, як орнаментальні мотиви часто-густо не лише прикрашають, але й визначають лад придніпровського народного станкового живопису, в основі придніпровського розпису знаходимо визначальний образний, образотворчий момент. У цьому він має прямого попередника в народній творчості Придніпров’я запорозьких часів, де широко вживана орнаментика відзначається конкретністю передачі рослинних, переважно квіткових мотивів. Ошатне, але й стримане «щоб око ворога не грало на козацькій зброї», запорозьке мистецтво з його фольклорним синкретизмом, відсутністю розподілу на власно ужиткове й образотворче, становить особливу демократичну течію, щодо пишної орнаментики «українського бароко», яке здобуло підтримку соціальної верхівки.
Петриківський розпис – явище, яке не має аналогів. Народні промисли заслуговують на нашу увагу у будь-якій частині світу. Вони закумулювали досвід генерацій майстрів минулого і водночас набули сучасних рис. Петриківські художники, які успадкували мистецтво розпису від своїх пращурів, продовжують виконувати в своїй творчості традиційну техніку. Плине час, змінюються покоління художників, а традиція живе. Сучасний петриківський розпис – це органічне продовження надбань старих майстрів. Колірна гама, як і колись, поєднує природні яскраві барви – синю, зелену, червону, жовту. Звичайний білий колір стіни або аркуша завжди був не тільки необхідною складовою композиції, а й життєвим середовищем для орнаментальних мотивів. Мальовничі образи оживають на білому тлі, ніби на стінах щойно побіленої хати. Й «інструменти» майстра , як і 200 років тому, незмінні пензлики з котячого хутра, вмілі, чутливі пальці.
Хтось вважає, що Петриківка — народний бренд регіону, культурна візитка області. А хтось стверджує, що Петриківка – це стан душі… Точно можна стверджувати, що Петриківка – це не лише назва адміністративної одиниці на карті України, це ціла культура! Вона відома на весь світ. І, здавалося б, що вже давно петриківський розпис себе вичерпав і нічого нового вже неможливо в нього привнести, але майстри продовжують працювати, і щороку сотні і сотні дітей приходять до художніх шкіл саме для того, щоб навчитись мистецтву петриківського розпису. Він відзначається особливою самобутністю та водночас органічно продовжує народні традиції регіону Придніпров’я, що являв собою феноменально багатий пласт національної культури України. З ХVІІІ століття цей унікальний орнаментальний візерунок не втратив своєї автентичності.
Українська традиційна народна культура завжди відігравала роль національної. І тому не варто забувати свою культуру. На нашу думку Петриківський розпис завжди актуальний. Петриківський розпис можна широко застосовувати в інтер'єрі, в побуті.
Сьогодні, як ніколи, популярний петриківський розпис, в ньому працює величезна кількість майстрів. А нове їх поповнення виховується в художній школі. Всі ці явища відбиває, власне, розкриваючи основні етапи еволюції петриківського декоративного малювання. Мистецтво «петриківки» викликає давню ностальгію людства за втраченими часами, коли людина була єдина з природою і своїм мистецтвом, ніби відгукувалась на гармонію, красу привільних степів Придніпров’я. А відтак, живучість петриківського розпису полягає в створюваній ним автентичній красі, відновлюваній гармонії, в поверненні своїх витоків в цьому шаленому ХХІ столітті.
Список використаних джерел та літератури:
- Електронна бібліотека України - http://uateka.com/uk/article/culture/art/920
- історія петриківського декоративного розпису з матеріалів Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І.Яворницького
- Газета «Урядовий кур'єр» від 12 жовтня 2012 р.
- Петриковская роспись: история, особенности техники . Стаття з сайту: http://ligamasterov.com/
- Валентина Панко: «Петриківкою» все більше цікавляться у містах. Стаття з сайту - http://rukotvory.com.ua/
- Ружицький В.А., Малініна А.О. «Основи Петриківського розпису». –Х. : Навчально- методичний посібник, - 2008
- Глухенька Н. Петриківські декоративні розписи.-К: Мистецтво,1965
- Народные мастера Приднепровья, Днепропетровск: Промінь, 1978.
- Семвачов М. Декоративно-прикладне мистецтво України.-К: Наукова думка, 1981.